Чи можуть ВІЛ-інфіковані бути служителями церкви?
ВІЛ – хвороба, яка за останні 35 років викликала найбільше уваги суспільства й страху серед усіх інших хвороб. За результатами 2014 року у світі живе 34 млн. людей з ВІЛ. «За темпами розвитку епідемії, Україна – лідер у Східно-Європейському регіоні разом з Естонією та Російською Федерацією. Кількість ВІЛ-інфікованих у цьому регіоні становить більше 1 млн. людей. Епідемія ВІЛ-інфекції в Україні розвивається понад 20 років»[1]. За цей період в Україні було зареєстровано 250 тис. ВІЛ-інфікованих, 32 тис. хворих померло від захворювань, обумовлених СНІДом[2].
В той же час певна кількість цих людей почула звістку Євангелія, увірували у Христа й стали частиною помісних християнських церков. Здебільшого завдяки реабілітаційному служінню залежним людям в основному протестантськими церквами. Дехто з них став активним послідовником Христа, служачи в церкві іншим людям. Такі віруючі є й в спільноті, в якій знаходжусь я. З цього приводу деякі християни почали задаватись питанням: що Біблія говорить з приводу відповідального служіння ВІЛ-інфікованими людьми в церкві? Чи не створюватимуть вони зайвих пересторог і напружень в церквах від контакту з здоровими людьми?
Насамперед варто зазначити, що в Біблії, яка писалась кілька тисяч років тому, нічого не сказано про вірус, який людству відомий тільки кілька десятиліть. Але що сказано в принципи про хвороби, про можливість бути хворим і продовжувати служити іншим людям?
В Старому Заповіті що до священиків були вимоги відносно фізичного стану:
«жоден чоловік, що в нім вада…: чоловік сліпий, або кульгавий, або кирпатий або довготелесий, або чоловік, що матиме зламану ногу або зламану руку, або горбатий, або висохлий, або більмо на оці його, або коростявий, або паршивий, або з розчавленими ядрами, кожен чоловік із насіння священика Аарона, що на нім ця вада… до жертівника не приступить, бо вада в нім, і не збезчестить святині Моєї, бо Я Господь, що освячує їх.» (Лев.21:17-23)
Вимоги до них були вищими ніж до звичних людей. Григорій Назіанзін писав, що відсутність тілесних недоліків символізувало їхню душевну непорочність для такої справи[3]. Але чи знаходимо ми щось подібне у Новому Заповіті у відношенні до пасторів, дияконів і інших відповідальних служителів Церкви? Варто обмовитись і зразу сказати, що ці служителі не були новими аналогами старозавітних священників і левітів. Апостол Петро називає священством всіх віруючих покликаних Христом з темряви до дивного світла (1 Пет. 2:9). Накладання вимог до священників Старого Заповіту на християн Нового Заповіту призвело б до того, що люди навіть з незначними вадами не могли б бути у Божій Церкві. З іншої сторони, слідуючи такій логіці, той хто вже мав переломи кісток – не може бути служителем. Або скільки сьогодні рукопокладених служителів мають вади з надлишковою вагою, серцеві хвороби і подібні їм. Все це не вважається за причину не допущення їх до служіння.
Читаючи список вимог у апостола Павла щодо потенційних служителів, можна наштовхнутись на те, що він має бути «бездоганний» (рос. «непорочен», 1Тим. 3:2,10; Тит. 1:7) і дехто приписує цьому терміну бездоганність у фізичних даних служителя. Але чи про це мається на увазі? Грецький термін ἀνεπίληπτος перекладається також як «невинний та невразливий для нападків»[4]. В інших текстах (напр. 1Кор.1:8), де використовується цей термін – мається на увазі явно внутрішні моральні якості людини. Іоанн Златоуст тлумачив це слово як доброчинність, або усвідомлення невинним в будь-якому злочині[5]. Джон Мак Артур тлумачить цю вимогу як відсутність явного кричущого гріха, який може заплямувати життя того, хто має бути взірцем для наслідування серед свого народу[6]. Отже цей термін явно не говорить про стан фізичного здоров’я, а інших явних причин не допущення до служіння з-за подібних хвороб ВІЛ-інфекції в Новому Заповіті знайти ми не можемо.
В чому ж може бути ще проблема довіряти ВІЛ-інфікованим відповідальне служіння в церкві?
Перше що найчастіше може прийти пересічній людині – це ймовірність зараження через спільне знаходження в приміщенні, дотику, або спільної участі у Господній Вечері. Такі причини люди можуть називати через неосвіченость того, що таке ВІЛ і яким чином він передається. Що ж таке ВІЛ-інфекція? Це хронічне інфекційне захворювання, що виникає внаслідок інфікування людини вірусом імунодефіциту (ВІЛ), що приводить до руйнування клітин імунної системи[7]. Виявити на ранніх етапах ВІЛ не можливо, людина може бути інфікованою й не маючи ніяких симптомів. Небезпека цієї інфекції в тому, що вона з плином часу руйнує імунну систему і організм людини не може протистояти багатьом хворобам. Наразі ВІЛ не виліковний. Він спричиняє СНІД – синдром набутого імунодефіциту людини. Це кінцева стадія розвитку ВІЛу. ВІЛ – хвороба, що лікується не повністю, тільки блокується розмноження цього вірусу антиретровірусною терапією (АРТ). «Це лікування може дати ВІЛ-інфіковані людині прожити здорове і повноцінне життя, не заражати сексуального партнера, мати здорових дітей, незважаючи на ВІЛ-інфекцію. Ця терапія може попередити розвиток багатьох захворювань, пов’язаних зі СНІДом, і покращити якість життя»[8].
Багато людей бажали б уникати зустрічей з ВІЛ-інфікованими людьми, не знають як поводити себе з ними. З іншої сторони ВІЛ-інфіковані люди часто відчувають, що колишні друзі стають не такими щирими і близькими. Найпомітніше для них – це уникання дотику до них. Поступово такі люди відчувають відштовхування і ігнорування. Розуміючи те, що ця хвороба не передається повітряно-крапельним шляхом, ми, особливо християни, маємо навпаки служити, приділяти увагу, підтримку й допомогу таким людям[9]. Допомогти їм продовжити бути корисними в суспільстві. В тому числі довіряючи їм служити й в церкві!
Друга ймовірна проблема – це гидливість християн по відношенню до подібних хвороб. Їм страшно уявити, що з таким людьми вони можуть разом приймати участь у Вечері Господній. Хочеться зразу зазначити, що з великою ймовірністю у багатьох церквах є ВІЛ-інфіковані люди, які самі не підозрюють про свій статус, або які не відкривають його іншим. Вони можуть зустрічатись нам на звичних роботах, їздити в тих же маршрутках, закуплятись з нами в однакових магазинах і т.д. Напевно, більшість ВІЛ-інфікованих людей приховують свій статус. З іншої сторони, якщо таке гидотливе відношення має місце у християн – їм потрібно проаналізувати своє християнство, своє серце, яким мотивом і цінністю воно направляється? Чи не керується їхня поведінка завеликою любов’ю до себе і відсутністю її до ближнього? Біблія каже: «Страху немає в любові, але досконала любов проганяє страх геть, бо страх має муку. Хто ж боїться, той не досконалий в любові.» (1Iван. 4:18). За що бореться серце, коли включає режим гидливості? Очевидно, що така людина потребує душеопіки. Їм потрібно «гуманізувати» цю хворобу свідомо наблизившись до таких людей. А що якби близькі родичі такі як чоловік, жінка, діти стали ВІЛ-інфікованими? Такі думки витвережують.
Третє і останнє на чому хотів би зупинитись, розглядаючи причини не довіри ВІЛ-інфікованим відповідальне служіння в церкві – це сакралізація служіння, або неправильне розуміння рукопокладення служителів. Здається що це є відображенням впливу православної традиції на вчення євангельських церков в Україні. Православна церква вірить, що рукопокладення – це таїнство, що наділяє особливою благодаттю, дає духовний авторитет, дари, владу церкви і здатність виконувати певні конкретні функції в ній[10]. Така сакралізація рукопокладення нівелює Єдиного Посередника – Христа. Свого часу таке богослов’я виникло як реакція на гностицизм, маркіонство і є проюдейським по духу. Через схильність до такого розуміння рукопокладення і дій, які буде звершувати рукопокладений служитель, важко сприйняти, що ним буде ВІЛ-інфікований, хтось не схожий на старозавітного священика. В Біблії не знайти підтвердження такому розумінню. Навпаки, Бог обирає і кличе до служіння до того, як церква помічає це і благословляє на цю справу (Дії 13:2,3). Рукопокладення – це вже визнання церквою тих, хто покликаний Богом і наділений дарами для постійного служіння в церкві[11]. Рукопокладення, це вираження благословення, довіри й ототожнення з іншими служителями. Воно не дає якісь особливі дари і не передає якусь духовну силу. Рукопокладення не дає основу служінню, але визнає його!
Вчення про рукопокладення сягає глибокої давнини й починає описуватись в книзі Левіт. Коли звершувались жертви за гріх, первосвященик клав руки на голову козла, визнаючи гріхи народу і таким чином символізував перенесення гріха на цю тварину. Вона ототожнювалась з грішними людьми і замість них несла покарання, що є великим символом для нас жертви Ісуса Христа (Кол. 1:22). Тому Павло радить Тимофію випробовувати служителів і: «не рукополагай скоро нікого, і не приставай до чужих гріхів. Бережи себе чистим!» (1Тим. 5:22). Аби не ототожнювати себе з неперевіреними і негідними людьми.
Вперше рукопокладені апостолами в новозавітній церкві були диякони (Дії 6:6), цим самим апостоли передали їм авторитет і гарантію порядку. Пізніше Пилип рукопоклав віруючих Самарян (8:17), ототожнив себе, юдея з тими, хто колись без Христа були йому непримиримими ворогами. Потім Ананія поклав руки на Савла (9:17), показавши, що вони одне. Рукопокладення перших місіонерів Павла і Варнаву (13:2-3), свідчило, що служителі Антіохії є разом з цими служителями, які відправляються чужі місця. Потім вже Павло рукопоклав пресвітерів в Іконії (14:24), проявляючи ототожнення і благословення. Далі він рукопоклав в ефесі учнів Аполлоса (19 розділ), ототожнивши їх з приєднанням до новозавітного вчення. Останній випадок в книзі Дій – це молитва й покладання рук на хворого Публія на Мальті (28:8)[12].
Ці біблійні тексти не дають нам натяку вважати людей здібних на служіння, не гідним його через їхню хворобу. Книга Дій як і послання апостолів показують, що проблеми «нерукопокладання» ВІЛ-інфікованих є надуманими і не мають під собою біблійного обґрунтування. Якщо Господь кличе до служіння, наділяючи дарами і церква бачить їх – немає підстав аби не визнати це й не благословити на служіння, ототожнивши цього служителя з іншими служителями.
