Чи може бути місце ВІЛ-інфікованим людям в церкві?
Питання, яке маю намір підняти в цій статті є актуальним для спільноти до якої належу, яка служить ВІЛ-інфікованим людям, а також іншим церквам, які дотичні до груп ризику нашого суспільства що до цієї проблеми: молодих людей, трудових мігрантів, ромів, наркозалежних і т.д. Оскільки не всі ВІЛ-інфіковані знають про свій статус але продовжують своїм звичайним життям, рівно як і чимала кількість людей знаючи таку свою проблему – приховують її, ця проблема може торкатись всіх церков і християн. В нашій закарпатській області ця епідемія має свій відтінок, так як більшість ВІЛ-інфікованих тут набули його будучи у тривалому відрядженні далеко від домівок. Було б добре аби володіючи інформацією церкви були готовими зустріти таких людей, без остраху знати як потрібно правильно відноситись до них не дискредитуючи їх своїм ставленням, й, більше того – допомогти їм. Стати в активну позицію на захист і підтримку такого населення. Цим самим несучи правильне відношення до ближнього, якому нас вчив Христос: «люби… свого ближнього, як самого себе.» (Лук.10:27). Легко любити весь світ, важко любити конкретних людей, особливо тих, яких боїшся і які можуть нести для нас здавані нам загрози. Церквам необхідно розсіювати міфи в серед християн навколо цієї відомої хвороби і посприяти конструктивному відношенню до ВІЛ-інфікованих людей.
Що ж таке ВІЛ-інфекція? Це хронічне інфекційне захворювання, що виникає внаслідок інфікування людини вірусом імунодефіциту (ВІЛ), що приводить до руйнування клітин імунної системи[1]. Виявити на ранніх етапах ВІЛ не можливо, людина може бути інфікованою й не маючи ніяких симптомів. Небезпека цієї інфекції в тому, що вона з плином часу руйнує імунну систему і організм людини не може протистояти багатьом хворобам. Наразі ВІЛ не виліковний, але лікуванням можна блокувати його розвиток. Основні шляхи передачі цієї інфекції – через кров (часто при вживанні ін’єкційних наркотиків), статевий і від матері до дитини. У випадку, коли ВІЛ-інфікована людина приймає стабільно антиретровірусну терапію (АРТ) – можливість зараження цими шляхами практично наближається до нуля. СНІД – це синдром набутого імунодефіциту людини, кінцева стадія розвитку ВІЛ-інфекції[2]. Для того щоб визначити, інфікована людина чи ні, необхідно пройти тестування на ВІЛ.
«Україна залишається в категорії країн з концентрованою стадією епідемії ВІЛ-інфекції, що зосереджена серед окремих груп населення високого ризику інфікування ВІЛ… Кількості зареєстрованих випадків ВІЛ-інфекції…19,273 випадки в 2014 році (без врахування АР Крим та Севастополя)… Загальна ж кількість осіб, які перебувають на обліку у зв’язку із ВІЛ-інфекцією на кінець 2014 року, становила 137,970»[3]. Ця цифра є досить високою серед країн світу, а по деяким показникам найвищою в Європі.
Ця хвороба має доволі неясне походження. «Дослідження показують, що СНІД, ймовірно, почався в Центральній Африці. В 1978 році в Центрі Контролю Хвороб був зареєстрований перший відомий випадок СНІДу. Перший випадок захворювання серед гомосексуалістів був зареєстрований в 1979 р., і серед наркоманів, які використовують шприци, на початку 1980-х років. І тільки в 1981 році було повідомлено про перший гетеросексуальне передавання СНІДу»[4]. За останній час, напевно ніяке захворювання не викликало стільки суспільної уваги і страху як ця хвороба.
Біблія звісно про цю нову хворобу нічого не буде говорити з-за її новизни. Але Божі повеління служать в якості зонтику, який захищає нас від дощу. Ті категорії людей, які виходять з-під його захисту – промокають до нитки[5]. Аморальна поведінка, якої Бог хотів аби ми уникали, несе важкі наслідки у наше життя і в життя оточуючих нас людей. В книзі пророка Єзекіїля сказано Богом: «Я не бажаю смерти безбожних а радше, щоб безбожний повернувся з його дороги, і щоб він жив» (Єз. 33:11). Після гріхопадіння (Бут. 3:1-8) життя людини тісно почало буди пов’язане з хворобами, так як внаслідок гріха, духовної смерті була й смертність тіла. «Людина хворіє, старіє й мусить перейти до нового життя через смерть»[6]. Насамперед хвороба – це результат зруйнування створеної Богом гармонії порядку творіння (Бут. 1:31). Але є й побічні причини хвороби – забруднення довкілля, яке знижує опірність організму і надприродні причини (Лк. 13:11, Іов 2:7).
У євреїв, які жили в гарячому кліматі й з обмеженою кількістю води побутували різні релігійні приписи що до гігієни, такі як миття рук, зміна одягу, обрізання, певні обмеження в харчуванні, які з медичної точки зору є найбільшими носіями харчових інфекцій. На сторінках Старого Заповіту ми можемо зустрітись з таким хворобами як туберкульоз, фурункул, геморой, екземи (Повт. 28). Специфічних назв хвороб в Біблії не багато, в основному вони називаються хворобою, слабкістю і неміччю. Конкретно іменується проказа, лишай і парша (Лев. 13); короста (Лев. 21:20); мор або чума (Вих. 5:3); очні захворювання (Бут. 27:1; Лев. 19:14)[7]. Христос зіштовхувався людьми, які хворіли різними хворобами і не цурався жодних з них, навіть тих, які жили в ізоляції з-за своїх інфекцій. Він зцілював багато кого з них (Мр. 1:40-45; 5:25-34; Лк. 7:22; 14:1-4). В той же час в древній Греції і Римі на слабких чи хворих не сильно звертали увагу. У І і ІІ столітті н.е. було 2 великі епідемії, з-за яких люди залишали страждаючих і хворих втікаючи від них бажаючи спасти себе. Християни ж підбирали їх і допомагали їм. В ІV ст. Бенедикт заснував перший госпіталь, в VI ст. наявність лікарні при монастирях була повсюдною практикою. Христос настільки вплинув на історію, що школи, лікарні, хоспіси, притулки мають початок по великому рахунку в Ньому і в Його послідовниках.
Чому сучасна церква може навчитись в цьому відношенні до хвороби? Якою має бути реакція церкви? Джон Стотт радить керуватись трьома речами[8], які я отримав в тому числі від людей, які служать такій верстві населення будучи самі носіями ВІЛ-інфекції.
Перше це мати правильну теологічну реакцію. Хоч для когось СНІД й може бути особливим покаранням (Гал. 6:7), але в цій епідемії є чимало жертв: жінки, які інфікуються від невірних чоловіків або навпаки; діти, що народжуються ВІЛ-інфікованими у хворих батьків; жертви переливання крові і т.д. Нам потрібно пояснити причину усіх хвороб – гріх людини (про що згадували вище).
Друга реакція – пастирська. Якщо навіть люди несуть на собі наслідки гріховного, нехай й збоченського способу життя церква не має права уникати таких людей засуджуючи з відстані, чи то просто ігноруючи. Єпископи американської Римо-католицької церкви якось закликали: «Історії про людей, що мають СНІД, не повинні стати приводом для стереотипного мислення чи упередження, для гніву чи дискримінації, для відкидання чи ізоляції, для несправедливого відношення чи засудження. Навпаки, ці історії повинні давати нам змогу підтримувати тих, хто страждає, висловлювати по відношенню до них співчуття, а не страх, зміцнювати і підбадьорювати тих, кому доведеться померти, а також ті, кого залишають оплакувати самого себе»[9]. Пастирська опіка практично може бути виражена в тому щоб усвідомлювати, що їхні основні потреби такі ж як і у інших людей. Також в усвідомленні того, що в наш час безконтрольного використання антибіотиків призвів до резистентності інфекцій до них. А те, що є може бути невеликою проблемою для здорової людини – може стати важкою хворобою для ВІЛ-інфікованої. Тому навіть така практика в церкві як вживання вина при Господній Вечері з індивідуального посуду – може бути виявом турботи таким людям.
В третіх – освітня реакція. При читанні профілактичних лекцій в різних навчальних закладах я неодноразово чув, що ВІЛ-інфікованих людей треба ізолювати від суспільства. Церкви також часто не бажають бачити в своїх рядах таких людей. Мені доводилось чути від служителів церков опаску того, що такі можуть почати приходити в церкви і намагатись створювати в них сім’ї. Джон Стотт з цього приводу влучно написав: «СНІД і викликана ним криза побуджує нас бути істиною церквою в дії: бути церквою, яка є зцілюючою спільнотою. Насправді, з-за нашої схильності до самоправедності, зцілююча спільнота сама потребує зцілення через прощення Христа»[10].
Церкві потрібно бути інформованою елементарним речам про ВІЛ, про відношення Христа до подібних людей і таким чином мати щеплення від страху перед ними. Потім – інформувати суспільство про суть проблеми, шляхи передачі цієї інфекції і т.д. Далі – допомагати людям з групи ризику підбадьорюючи їх проходити тестування на наявність ВІЛу, відправити в спеціальні центри, або краще піти разом з ними супроводжуючи їх. При виявленні хвороби – заохочувати ставати на диспансерний облік, приймати АРТ, яка зміцнить їхню імунну систему. Також бути там де вже є ці люди: йти в СНІД центри, приятелювати з громадськими і благодійними організаціями в яких вони знаходяться, створювати свої організації. Включатись в допомогу їм. Навчити як створювати сім’ї, як при сьогоднішній медицині жити статевим життям не заражаючи здорового партнера, як народжувати здорових дітей.
Варто окремо зазначити дотримання конфіденційності і не розголошувати про статус таких людей. «Конституція України гарантує… недоторканність особистого життя людини (ст. 32). Суть цих Гарантій полягає в тому, що ніхто не може втручатися в особисте і сімейне життя особи… Не допускається збирання, поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди»[11].
Але найбільша освітня дія – це розказувати, що свого часу Бог покладе кінець всім хворобам і стражданням: «страждання теперішнього часу нічого не варті супроти тієї слави, що має з’явитися в нас» (Рим.8:18). Небеса будуть кінцевим звільненням кожного хто увірує, що свого часу Христос «немочі наші узяв і наші болі поніс» (Iс.53:4) аби «кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне» (Iван.3:16).
